Мирослава Борисюк – першокурсниця з Маріуполя, яка повернулась до України після півтора року життя в Ірландії. Усе аби навчатись у Київській школі економіки. А потім – повернутись на Донеччину, щоб допомагати подолати наслідки війни в правовій площині. Для цього студентка обрала спеціальність “Право”.
“Я захотіла вступити саме у Київську школу економіки через викладачів. Всі викладачі дуже сильні, вмотивовані люди, вони реально прагнуть нас навчити. Моя найулюбленіша викладачка – це Оксана Сироїд”, – ділиться Мирослава.
Почати здобувати омріяну освіту Мирославі допомогли благодійники KSE Foundation – завдяки їхній підтримці, грантова стипендійна програма зможе покрити для неї всі академічні роки навчання.
Обрати саме “Право” студентку мотивувала ціль допомагати військовим і постраждалим від військових злочинів росії на Донеччині, а ще – добиватись справедливості:
“Мого 29-річного дядька вбили, а винуватці так і не понесли покарання. Після цього я зрозуміла, що мені хочеться захистити себе та моїх рідних, тому зараз я прагну бути прокурором або адвокатом”.
Мирослава Борисюк зустріла початок війни у рідному Маріуполі: спершу у дев’ятирічному віці, коли російські війська вторглись в Україну. Потім – 24 лютого 2022 року, уже у 10 класі. Обидва рази все почалось із вибухів, згадує Мирослава:
“Мені було 9 років. Я пам’ятаю перший день: батьки забрали мене зі школи, я почула страшні вибухи. Було дуже гучно, але мої батьки прийняли рішення нікуди не виїжджати. Вікна нашого будинку виходили на лівобережну міську адміністрацію, де завжди майорів український прапор. Одного дня, зранку, я відкриваю штори – а там вже російський прапор”.
Місто було в окупації місяць. Тоді маленька Мирослава, дізнавшись новину про загиблих у Маріуполі дітей, написала листа собі у майбутнє: вона писала, що хоче жити в Україні.
Попри деокупацію, Маріуполь обстрілювали аж до 2018 року. Це ще більше мотивувало Мирославу вивчати українську культуру – вона відвідувала всі заходи й табори Української академії лідерства в місті. Там вона отримала досвід волонтерства та надихнулася розмовляти українською мовою.
“Мені дуже подобався український традиційний одяг, тому вже у свої 9–10 років я просила батьків викупити всі вишиванки та віночки на Закарпатті, куди ми їздили відпочивати. А потім я кожен день вдягала їх у школу в Маріуполі. Тоді ще багато людей, на жаль, не розуміли цього”, – розповідає студентка.
24 лютого 2022 року почалось повномасштабне вторгнення росії.
“У перший же день померли цивільні в мікрорайоні “Східний” нашого міста. Потім вимкнули світло, воду, газ, опалення та мобільний зв’язок. Я благала маму поїхати з Маріуполя, але вона боялася їхати через завод “Азовсталь”, адже дорога в центр міста проходила біля заводу. Тоді, у перші 3 дні, можна було вибратися з міста потягом через Волноваху, але одного дня росіяни його обстріляли”, – розповіла дівчина.
Фото: Євген Малолєтка, AP
Після початку великої війни Мирослава цілодобово жила в підвалі будинку – вибухи лунали щохвилини, згадує дівчина. Пізніше їм запропонували переміститись в підвал Маріупольського драматичного театру, звідки мала проходити евакуація автобусом:
“Це найемоційніше, що я бачила у своєму житті. Всередині були не сотні, а тисячі маріупольців з дітьми, які чекали на допомогу”.
Мама Мирослави вирішила, що в цьому приміщенні знаходитись небезпечно, каже студентка, тому вони переховувалися у підвалі знайомих у сусідньому будинку.
Фото: особистий архів Мирослави Борисюк
Родина не мала їжі, а щоб дати Мирославі випити, принаймні, теплої води, її мама набирала сніг у термос і розтоплювала на багатті, згадує дівчина. Інколи не вдавалось і це.
Фото: особистий архів Мирослави Борисюк
“15 березня – найщасливіший день у моєму житті. Тоді ми змогли виїхати з міста. Ми приїжджали десятки блокпостів з “кадирівцями”, які змушували кричати «Слава росії». Вони дивилися всі документи та речі. За 20–30 метрів від нас на мінному полі вибухнула машина – вона повністю згоріла, люди загинули”, – каже Мирослава.
Так Мирослава з мамою опинилися в Запоріжжі, а звідти поїхали до Ірландії, де прожили півтора року. Тоді вони дізналися, що 18 березня в їхній будинок влучила авіабомба, а 16 березня, на наступний день після їхньої евакуації, росіяни зруйнували Маріупольський драматичний театр.
Фото: особистий архів Мирослави Борисюк
Закінчувати школу дівчині довелось дистанційно, жодних документів про освіту у Маріуполі не збереглось:
“Будівля ліцею зруйнована та спалена, завуч та секретар загинули в Маріуполі. Я зрозуміла, що треба йти в іншу школу, тому закінчила київську школу екстерном”, – розповідає Мирослава.
Сьогодні студентка мріє здобути освіту і повернутись додому після перемоги – аби побачити бабусю.
“Спогади впливають на мене до сьогодні – декілька тижнів в бомбосховищі, де немає світла, води та їжі, щохвилинне бомбардування міста з літаків, зруйновані будинки, торговельні центри, університет, мертві люди на дорогах. Я досі часто не можу заснути. Але прокидатись зранку мене надихають наші військові. Я їм вдячна кожного дня”, – підсумовує Мирослава.
📌Стипендійна програма на здобуття бажаної вищої освіти для військовослужбовців, їхніх дітей, дітей загиблих воїнів і дітей ВПО існує завдяки благодійним внескам. Зробити донат для надання грантів на навчання
