For a while, we ended up in the same metro carriage almost every day after work. I needed to get off earlier than he did. But he always, regardless of the weather or how tired he was, walked me home, and then walked all the way to his own place. I scolded him and asked him not to waste an hour of his time, when he could be home in ten minutes by metro instead of trudging through snow and rain — but I never managed to convince him. I would give half my life for one more walk like that.

I remember our first meeting in 2021. Iryna wrote that she preferred meeting “in person” because it felt much warmer than exchanging emails. And every meeting we had — both in person and online — truly was warm. In 2022, Iryna decided to shift her focus and study national memory policy. She tried to read between rotations, but in 2023 she wrote that she still needed to be more present at the front, because “it feels strange to work on national memory if, at a historic moment for the country, I am not fighting for it.” In 2024, she planned to finally complete the work she had begun… but now others are doing it for her.

Although Ruslan was three years younger than me, I never felt it — we were always equals. Even when, as children, we went into the mountains together, sometimes even during thunderstorms, I never felt afraid and always felt calm because Ruslan was there. He loved to joke, but never mocked others — more often he laughed at himself to lift his friends’ spirits. Ruslan was a source of support for many of us, and later became a pillar for all Ukrainians. After one of the encirclements in the spring of 2022, he told me how he and his brothers-in-arms, having taken off their body armour, carried wounded comrades through the Donetsk forests all night long. That is Ruslan in a nutshell: he supports, encourages, and never leaves anyone behind.

Вона рятувала мого чоловіка і, що найголовніше, вона давала надію в останню годину його свідомості. Він був серед своїх, він знав, що за нього йде боротьба зі смертю. Як би вони не боролись за його життя, бій був програний. В цей момент, я народжувала сина, нашого первістка. Ірина, не зважаючи на втому і т.д. проїхала всю країну, щоб приїхати до мене, підтримати мене. Купила подарунки для сина (Вогндара) і для мене… Сказала, що я маю жити і турбуватися про себе і дитину. Для мене це був, як останній доторк до свого чоловіка (бо вона була з ним в останні хвилини його свідомості). Я дуже сумую за нею, вона для мене стала близькою людиною ! Мені її не вистачає.

Не знала Іру особисто, але слідкувала за її діяльністю. Це неймовірної величини дівчина з чистим серцем та безмежною душею. Розумна та талановита, слухати її було неймовірне задоволення, адже в кожному слові правда, і гордість за нас і нашу державу. Сяй наша зірочка вічно в спогадах, наслідуваннях і любові.

Іринка була моїм компасом у цьому світі. Коли ставалися суспільні чи то політичні події, а моя думка суперечила усьому, що я бачила в інтернеті, я слухала Іру. Тоді ставало не так самотньо, і зрозуміло, що зі мною все ок. Я не знаю, як можна так сумувати та горювати за людиною, з якою ти не знайома?! Водночас, подруга Чека мені така рідна. Дуже не вистачає Тебе 💔

Іра казала, що ми винні військовим головне — ротацію.

Завдяки Ірині існує організація “Вшануй”, яка впроваджує Хвилину мовчання по різних містах країни, а також інші способи меморалізації наших Героїв та Геройок.

Ірина Цибух — символ сили, сміливості, любові до життя, безмежного патріотизму та відданості справі. Наставниця для нинішніх і майбутніх поколінь. Ми памʼятаємо. Ми шануємо. Ми продовжуємо боротьбу. Ірина Чека — назавжди

Ми не зналися з Іринкою особисто. Протягом весни – літа – осені 2022 мама помирала на моїх руках і очах від тривалої важкої хвороби. Коли її не стало, я зайшла в інст і побачила нову публікацію Іриночки. Для мене це був знак “Ми стоїмо. Живи”. Вже понад рік живу з любовʼю і памʼяттю про неї, бо знаю, що саме “любов варта всього”.

Іра для мене єдина жінка, на яку я хотіла бути схожою. Була ще за життя. Якби я їй це сказала, вона певно поржала б)

Памʼятаю Руслана, як добру і усміхнену людину. У шкільні роки він дуже добре грав у шахи, навіть разом були на олімпіаді по шахах. Руслан вірив, що в нашої країни є майбутнє, і переписуючись з ним, я розуміла, що він робить все для того, щоб це сталося. Він розповів дуже багато історій про те, як було важко й страшно. Розповідав також про побратимів, які загинули. Усі ці історії здавалися мені страшним сном, бо неможливо змиритися з тим, що таке дійсно відбувається в нашому житті. Дуже шкода, що такі люди, як Руслан, вже не з нами. Вони — наше майбутнє, без якого важко уявити світ.

Ще пам’ятаю, як він тішився, що поїде додому. Руслан надсилав фото молодшого братика з прогулянки й дуже чекав на народження сестрички, яку, на жаль, уже не побачив.

Пам’ять про Руслана буде вічною, а спогади про нього завжди залишатимуться теплими.

У нас в архіві є фото, де він поруч з білбордом «А тобі Україна понад усе?». Мені здається, це сильно характеризує його загалом і його плани — працювати на благо та розвиток України. Яр рідко в деталях розповідав про свої плани, але коли я їхала на навчання за кордон після бакалаврату, він в характерній для нього жартівливій формі сказав, що треба повертатися, щоб йти у політику, йому треба команда. З ним це було б точно не страшно.

Яр не жив в очікуванні перемоги і до цього закликав, не жити в очікуванні, а фокусуватися на довгострокових речах. На тому, щоб хотіли бачити в суспільстві, незалежно від перемоги.

Колись Яр знайшов на позиції загублену рацію. Замість того, щоб просто забрати її собі, він сконтактував з фондом, гравіювання якого було на рації, та попросив повернути її власнику.

Я розповіла Яру про сон, де ми були вдвох і по нас стріляли. Уві сні ми розділилися (там стратегічно було так важливо). Реакція Яра: «І я тебе навіть не захистив?»

Ірина уособлює в собі всі найкращі та найдобріші якості українок — доброту та силу, витримку та готовність рятувати світ, здатність до боротьби, мудрість, тактовність, прямоту. Але найбільше — любов до держави, бажання зробити життя в Україні кращим в кожному куточку та в кожний момент часу. Ірина зуміла об’єднати навколо себе людей різних статусів та професій, інтересів та віку, або творити нову культури пам’яті в Україні. Вона була трошки Дон Кіхотом, трошки Каменярем, трошки Касандрою. Ірина була однієї з кращих з когорти студентів KSE.

Яр дуже любив подорожувати, він бачив світ, їздив з друзями в Колумбію, гарно знав англійську та іспанську. Якось він влаштував тематичну вечірку на свій день народження, де кожна кімната була названа на честь пісень Кургана та Агрегата. Два роки поспіль він вступав в престижні університети в США і на другий раз виборов стипендію, але не поїхав і долучився до ЗСУ. Це був дуже сильний аналітик, з гарним критичним мисленням, лідерством, дисципліною, але при цьому він не був складним чи незрозумілим. Навпаки, він був дуже відкритий та емпатичний, з гарним почуттям гумору. Люди тягнулись до нього і сприймали як рольову модель.

Я пам’ятаю нашу першу зустріч у 2021 році. Ірина написала, що віддає перевагу зустрічам “наживо”, бо так набагато тепліше, ніж переписка поштою. І кожна наша зустріч, як наживо, так і онлайн була дійсно теплою. У 2022 році Ірина вирішила змінити фокус уваги та досліджувати політику національної пам’яті, намагалася читати між ротаціями, але у 2023 написала, що все-таки зараз вона має більше бути на фронті, бо “дивно працювати з темою національної пам’яті, якщо в історичний момент для країни я за неї не воюю”. У 2024 вона планувала все-таки завершити розпочату роботу… Але тепер це роблять для неї інші.

Якийсь час ми майже щодня після роботи опинялись в одному вагоні метро. Мені потрібно було виходити раніше, ніж йому. Але він завжди, незалежно від погоди, втоми, виходив мене проводжати до дому, а потім йшов пішки до свого дому. Я сварилась і просила, щоб він не витрачав годину свого часу, коли він міг за 10 хв на метро уже бути вдома і не пертися під снігом і дощем — ні разу так і не вмовила. Хотілось би віддати пів життя за ще одну таку прогулянку.

Хоча Руслан був молодший за мене на три роки, я ніколи цього не відчував — ми завжди були на рівних. Навіть коли ще малими разом ходили в гори, іноді навіть під час грози, я не відчував страху й завжди почувався спокійно, бо Руслан був поруч. Він любив жартувати, але ніколи не висміював інших — частіше підсміювався над собою, щоб підняти товаришам настрій. Руслан був опорою для багатьох із нас, а згодом став опорою і для всіх українців. Після одного з оточень навесні 2022 року він розповідав мені, як вони з побратимами, скинувши бронежилети, всю ніч несли поранених товаришів через донецькі ліси. У цьому й весь Руслан: підтримає, розвеселить та не покине.