Вона рятувала мого чоловіка і, що найголовніше, вона давала надію в останню годину його свідомості. Він був серед своїх, він знав, що за нього йде боротьба зі смертю. Як би вони не боролись за його життя, бій був програний. В цей момент, я народжувала сина, нашого первістка. Ірина, не зважаючи на втому і т.д. проїхала всю країну, щоб приїхати до мене, підтримати мене. Купила подарунки для сина (Вогндара) і для мене… Сказала, що я маю жити і турбуватися про себе і дитину. Для мене це був, як останній доторк до свого чоловіка (бо вона була з ним в останні хвилини його свідомості). Я дуже сумую за нею, вона для мене стала близькою людиною ! Мені її не вистачає.

Не знала Іру особисто, але слідкувала за її діяльністю. Це неймовірної величини дівчина з чистим серцем та безмежною душею. Розумна та талановита, слухати її було неймовірне задоволення, адже в кожному слові правда, і гордість за нас і нашу державу. Сяй наша зірочка вічно в спогадах, наслідуваннях і любові.

Іринка була моїм компасом у цьому світі. Коли ставалися суспільні чи то політичні події, а моя думка суперечила усьому, що я бачила в інтернеті, я слухала Іру. Тоді ставало не так самотньо, і зрозуміло, що зі мною все ок. Я не знаю, як можна так сумувати та горювати за людиною, з якою ти не знайома?! Водночас, подруга Чека мені така рідна. Дуже не вистачає Тебе 💔

Іра казала, що ми винні військовим головне — ротацію.

Завдяки Ірині існує організація “Вшануй”, яка впроваджує Хвилину мовчання по різних містах країни, а також інші способи меморалізації наших Героїв та Геройок.

Ірина Цибух — символ сили, сміливості, любові до життя, безмежного патріотизму та відданості справі. Наставниця для нинішніх і майбутніх поколінь. Ми памʼятаємо. Ми шануємо. Ми продовжуємо боротьбу. Ірина Чека — назавжди

Ми не зналися з Іринкою особисто. Протягом весни – літа – осені 2022 мама помирала на моїх руках і очах від тривалої важкої хвороби. Коли її не стало, я зайшла в інст і побачила нову публікацію Іриночки. Для мене це був знак “Ми стоїмо. Живи”. Вже понад рік живу з любовʼю і памʼяттю про неї, бо знаю, що саме “любов варта всього”.

Іра для мене єдина жінка, на яку я хотіла бути схожою. Була ще за життя. Якби я їй це сказала, вона певно поржала б)

Памʼятаю Руслана, як добру і усміхнену людину. У шкільні роки він дуже добре грав у шахи, навіть разом були на олімпіаді по шахах. Руслан вірив, що в нашої країни є майбутнє, і переписуючись з ним, я розуміла, що він робить все для того, щоб це сталося. Він розповів дуже багато історій про те, як було важко й страшно. Розповідав також про побратимів, які загинули. Усі ці історії здавалися мені страшним сном, бо неможливо змиритися з тим, що таке дійсно відбувається в нашому житті. Дуже шкода, що такі люди, як Руслан, вже не з нами. Вони — наше майбутнє, без якого важко уявити світ.

Ще пам’ятаю, як він тішився, що поїде додому. Руслан надсилав фото молодшого братика з прогулянки й дуже чекав на народження сестрички, яку, на жаль, уже не побачив.

Пам’ять про Руслана буде вічною, а спогади про нього завжди залишатимуться теплими.

У нас в архіві є фото, де він поруч з білбордом «А тобі Україна понад усе?». Мені здається, це сильно характеризує його загалом і його плани — працювати на благо та розвиток України. Яр рідко в деталях розповідав про свої плани, але коли я їхала на навчання за кордон після бакалаврату, він в характерній для нього жартівливій формі сказав, що треба повертатися, щоб йти у політику, йому треба команда. З ним це було б точно не страшно.

Яр не жив в очікуванні перемоги і до цього закликав, не жити в очікуванні, а фокусуватися на довгострокових речах. На тому, щоб хотіли бачити в суспільстві, незалежно від перемоги.

Колись Яр знайшов на позиції загублену рацію. Замість того, щоб просто забрати її собі, він сконтактував з фондом, гравіювання якого було на рації, та попросив повернути її власнику.

Я розповіла Яру про сон, де ми були вдвох і по нас стріляли. Уві сні ми розділилися (там стратегічно було так важливо). Реакція Яра: «І я тебе навіть не захистив?»

Ірина уособлює в собі всі найкращі та найдобріші якості українок — доброту та силу, витримку та готовність рятувати світ, здатність до боротьби, мудрість, тактовність, прямоту. Але найбільше — любов до держави, бажання зробити життя в Україні кращим в кожному куточку та в кожний момент часу. Ірина зуміла об’єднати навколо себе людей різних статусів та професій, інтересів та віку, або творити нову культури пам’яті в Україні. Вона була трошки Дон Кіхотом, трошки Каменярем, трошки Касандрою. Ірина була однієї з кращих з когорти студентів KSE.

Яр дуже любив подорожувати, він бачив світ, їздив з друзями в Колумбію, гарно знав англійську та іспанську. Якось він влаштував тематичну вечірку на свій день народження, де кожна кімната була названа на честь пісень Кургана та Агрегата. Два роки поспіль він вступав в престижні університети в США і на другий раз виборов стипендію, але не поїхав і долучився до ЗСУ. Це був дуже сильний аналітик, з гарним критичним мисленням, лідерством, дисципліною, але при цьому він не був складним чи незрозумілим. Навпаки, він був дуже відкритий та емпатичний, з гарним почуттям гумору. Люди тягнулись до нього і сприймали як рольову модель.

Я пам’ятаю нашу першу зустріч у 2021 році. Ірина написала, що віддає перевагу зустрічам “наживо”, бо так набагато тепліше, ніж переписка поштою. І кожна наша зустріч, як наживо, так і онлайн була дійсно теплою. У 2022 році Ірина вирішила змінити фокус уваги та досліджувати політику національної пам’яті, намагалася читати між ротаціями, але у 2023 написала, що все-таки зараз вона має більше бути на фронті, бо “дивно працювати з темою національної пам’яті, якщо в історичний момент для країни я за неї не воюю”. У 2024 вона планувала все-таки завершити розпочату роботу… Але тепер це роблять для неї інші.

Якийсь час ми майже щодня після роботи опинялись в одному вагоні метро. Мені потрібно було виходити раніше, ніж йому. Але він завжди, незалежно від погоди, втоми, виходив мене проводжати до дому, а потім йшов пішки до свого дому. Я сварилась і просила, щоб він не витрачав годину свого часу, коли він міг за 10 хв на метро уже бути вдома і не пертися під снігом і дощем — ні разу так і не вмовила. Хотілось би віддати пів життя за ще одну таку прогулянку.

Хоча Руслан був молодший за мене на три роки, я ніколи цього не відчував — ми завжди були на рівних. Навіть коли ще малими разом ходили в гори, іноді навіть під час грози, я не відчував страху й завжди почувався спокійно, бо Руслан був поруч. Він любив жартувати, але ніколи не висміював інших — частіше підсміювався над собою, щоб підняти товаришам настрій. Руслан був опорою для багатьох із нас, а згодом став опорою і для всіх українців. Після одного з оточень навесні 2022 року він розповідав мені, як вони з побратимами, скинувши бронежилети, всю ніч несли поранених товаришів через донецькі ліси. У цьому й весь Руслан: підтримає, розвеселить та не покине.