Колись Яр знайшов на позиції загублену рацію. Замість того, щоб просто забрати її собі, він сконтактував з фондом, гравіювання якого було на рації, та попросив повернути її власнику.

Я розповіла Яру про сон, де ми були вдвох і по нас стріляли. Уві сні ми розділилися (там стратегічно було так важливо). Реакція Яра: «І я тебе навіть не захистив?»

Ірина уособлює в собі всі найкращі та найдобріші якості українок — доброту та силу, витримку та готовність рятувати світ, здатність до боротьби, мудрість, тактовність, прямоту. Але найбільше — любов до держави, бажання зробити життя в Україні кращим в кожному куточку та в кожний момент часу. Ірина зуміла об’єднати навколо себе людей різних статусів та професій, інтересів та віку, або творити нову культури пам’яті в Україні. Вона була трошки Дон Кіхотом, трошки Каменярем, трошки Касандрою. Ірина була однієї з кращих з когорти студентів KSE.

Яр дуже любив подорожувати, він бачив світ, їздив з друзями в Колумбію, гарно знав англійську та іспанську. Якось він влаштував тематичну вечірку на свій день народження, де кожна кімната була названа на честь пісень Кургана та Агрегата. Два роки поспіль він вступав в престижні університети в США і на другий раз виборов стипендію, але не поїхав і долучився до ЗСУ. Це був дуже сильний аналітик, з гарним критичним мисленням, лідерством, дисципліною, але при цьому він не був складним чи незрозумілим. Навпаки, він був дуже відкритий та емпатичний, з гарним почуттям гумору. Люди тягнулись до нього і сприймали як рольову модель.

Я пам’ятаю нашу першу зустріч у 2021 році. Ірина написала, що віддає перевагу зустрічам “наживо”, бо так набагато тепліше, ніж переписка поштою. І кожна наша зустріч, як наживо, так і онлайн була дійсно теплою. У 2022 році Ірина вирішила змінити фокус уваги та досліджувати політику національної пам’яті, намагалася читати між ротаціями, але у 2023 написала, що все-таки зараз вона має більше бути на фронті, бо “дивно працювати з темою національної пам’яті, якщо в історичний момент для країни я за неї не воюю”. У 2024 вона планувала все-таки завершити розпочату роботу… Але тепер це роблять для неї інші.

Якийсь час ми майже щодня після роботи опинялись в одному вагоні метро. Мені потрібно було виходити раніше, ніж йому. Але він завжди, незалежно від погоди, втоми, виходив мене проводжати до дому, а потім йшов пішки до свого дому. Я сварилась і просила, щоб він не витрачав годину свого часу, коли він міг за 10 хв на метро уже бути вдома і не пертися під снігом і дощем — ні разу так і не вмовила. Хотілось би віддати пів життя за ще одну таку прогулянку.

Хоча Руслан був молодший за мене на три роки, я ніколи цього не відчував — ми завжди були на рівних. Навіть коли ще малими разом ходили в гори, іноді навіть під час грози, я не відчував страху й завжди почувався спокійно, бо Руслан був поруч. Він любив жартувати, але ніколи не висміював інших — частіше підсміювався над собою, щоб підняти товаришам настрій. Руслан був опорою для багатьох із нас, а згодом став опорою і для всіх українців. Після одного з оточень навесні 2022 року він розповідав мені, як вони з побратимами, скинувши бронежилети, всю ніч несли поранених товаришів через донецькі ліси. У цьому й весь Руслан: підтримає, розвеселить та не покине.